Форма входа

Поиск

Наш опрос

Оцените мой сайт
Всего ответов: 51

Статистика

[ Новые сообщения · Участники · Правила форума · Поиск · RSS ]
Страница 1 из 11
АТО ФОРУМ, АТО САЙТ, ФОРУМ АТО УКРАИНА, САЙТ АТО УКРАИНА, » ФОРУМ АТО, ФОРУМ УЧАСТНИКОВ АТО, ПОМОЩЬ БОЙЦАМ АТО, ПОМОЩЬ В ЗОНУ АТО,ПОМОЩЬ АТО » РАЗНАЯ ИНФОРМАЦИЯ (РАЗГОВОРЫ НА ЛЮБЫЕ ТЕМЫ) » «Ветерани АТО — люди з гострим відчуттям справедливості»
«Ветерани АТО — люди з гострим відчуттям справедливості»
ВладимирДата: Понедельник, 04.01.2016, 03:15 | Сообщение # 1
Подполковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 120
Репутация: 0
Статус: Offline
Вивчаємо
реалізацію державних програм та місцевих програм спрямованих на
допомогу ветеранам АТО, а також, обговорює плани на 2016 рік, з координатором Київської міської спілки ветеранів АТО

(Источник:http://hromadskeradio.org/gen-spravedlyvosti/veterany-ato-lyudy-z-gostrym-vidchuttyam-spravedlyvosti-anton-kolumbet#.VoTnTG_TMPA.facebook)

Які
програми працюють,  а які залишаються жити на папері, бо немає
чітко-прописаних процедур та фінансування? Що  неможливо було б
здійснити без зусиль та допомоги громадськості? Чого потребують ветерани
АТО в професійній та приватній сферах? Як суспільство ставиться до ветеранів, і яку поведінку демонструють учасники бойових дій?

«Мені так приємно, коли держава щось робить, я розквітаю, коли
уявляю, що сидить маленький чиновник і думає про нас, але от коли
парламентарі ухвалюють закон щодо обов`язкової психологічної реабілітації військовослужбовців, який жахливо прописаний, хочеться відправити на лікування народних депутатів, ми б бодай від них
перепочили, бо в мене давно є сумнів щодо їхнього  психічного
здоров`я», — коментує деякі законодавчі ініціативи ветеран АТО.

Лариса Денисенко: Які проблеми переходять у 2016 рік, і з рештою, хто і що, на якому рівні може зробити з ними, щоб мінімізувати і вирівняти ситуацію?

Антон Колумбет: Усі соціальні гарантії для учасників АТО умовно розподіляються на дві частини — пільги, які надаються державою і
пільги, які надаються місцевим бюджетом. З тими питаннями, які надає
місцева влада, в кожній області своя специфіка. Десь місцева влада дає
пільгу на освіту, десь на отримання земельних ділянок. Місцева громада
вирішує їх на місці. Та частина, яка надається державою і державним
бюджетом, там погана ситуація, тому що законодавство в нас не
змінювалося. Головний закон, це закон про статус ветеранів, яким
прописані головні пільги учасників АТО. Він суто декларативний, більшість його положень в наш час виконати неможливо, тому що писався він в 60-ті роки 20-го сторіччя. Цей закон треба змінювати.

Лариса Денисенко: А ви бачите якихось партнерів серед суб’єктів законодавчої ініціативи? Вийти на президента, чи народного
депутата, щоб вирішити хоч якісь проблеми саме на законодавчому рівні.


Антон Колумбет: Спроби відбувалися. Ми шукали і народних депутатів, які б могли власноруч внести цю ініціативу, але
законодавча влада неприязно відноситься до законодавчої ініціативи, яка
йде знизу, з громади. Ось в чому проблема. Коли це починає проходити
комітети, комісії, то цю ініціативу плюндрують, або не приймають.

Ми рук звісно не опускаємо, робота ця проводиться, але мені ще інколи
здається, що можливо, наша помилка, як громадськості в тому, що ми не
об’єднали свої зусилля. Досі немає єдиного органу громадської
ініціативи, яка б могла групувати всі ці законодавчі ініціативи, далі їх
супроводжувати в Верховну Раду чи Кабінет Міністрів. Є декілька таких
об’єднань, але наразі результатів ми не маємо.

Лариса Денисенко: А власне, які тоді точкові проблеми, які треба було б поміняти в першу чергу?

Антон Колумбет: Перш за все — багатостраждальний статус учасника бойових дій. Наразі існує механізм дієвий, щодо надання добровольцю статусу УБД, який виконував бойові завдання у складі певних підрозділів. Але, знову ж таки, коли прописували зміни до 413 постанови Кабінету Міністрів, яка визначає статус і порядок надання,
звідти викреслили дуже важливий, на мою думку, пункт, щодо зобов’язання
командира військової частини проводити службове розслідування. Я можу
дуже коротко пояснити в чому справа. Наприклад, є громадянин України,
який в літку 2014 року за покликом серця
пішов захищати батьківщину. Наприклад, у складі якогось добровольчого
підрозділу. Два, три місяці він воював, потім отримав поранення, був
відправлений до шпиталю, потім в АТО не повертався. Наразі цей добровольчий підрозділ або влитий до лав МВС, або до складу ЗСУ.
І от коли цей громадянин звертається до штабу своєї військової частини з
проханням допомогти зі статусом, то зазвичай ситуація наступна.
Командир там вже інший, спів службовці там вже інші, пройшло два роки і
займатися цим нудним питанням документального забезпечення людини. Чий
вклад невідомий діючим військовослужбовцям, їм просто ніхто не
хоче займатися.

А взагалі процедура дуже проста. Командир військової частини
призначає службове розслідування, наприклад, пояснення тих людей, з
якими він виконував військові завдання. Вони підтверджують, що солдат
був в АТО. Командир військової частини за
результатом службового розслідування видає наказ по строєвій частині, це
дублюється наказом по сектору і далі стандартна процедура отримування
статусу учасника бойових дій. Наразі механізм існує, але немає такого
механізму, як змусити командира цим займатися.

Друге питання — це те, що навіть прописано в законодавстві і не
виконується. Наприклад, медичне забезпечення. Законом гарантовано
безкоштовне якісне медичне обслуговування учасників бойових дій у всіх
органах охорони здоров’я. Але по факту цього не відбувається. Вже є
хвиля звернень, пошуків якихось лікувань і знову ж таки, все це
робиться громадою.

Лариса Денисенко: А якісь місцеві програми існують? Можливо якісь місцеві ради зреагували на це і хоча б будуть якісь ортопедичні
послуги, чи послуги хірургів, чи такого немає?


Антон Колумбет: Я знаю, що в Києві є програма «Турбота» — це програма з компенсації дорого вартісного лікування та
протезування. Логіка її надзвичайно благородна. Наприклад, я учасник АТО,
звільнився з армії, пройшов рік і у мене виникли проблеми з коліном. Ця
програма «Турбота», вона працює, на неї навіть кошти виділяються, але
поки процедура не відпрацьована то комісія не дуже активно схвалює ці
компенсаційні виплати. І вони компенсаційні, тобто постфактум. Ти маєш
лягти в інститут ортопедії, коліно збирають до купи, протез цього коліна
теж десь треба знайти і потім, якщо є підтверджуюча документація про
витрати, можна звертатися по цій програмі до департаменту соціальної
політики і є приклади, що компенсують. Але ж ці кошти треба десь взяти.
Програмою прописано, що можна просто лягти до лікарні і вони вже між
собою самі розберуться, але ось це не працює.

Лариса Денисенко: Якщо говорити взагалі про державні програми, чи можна назвати ті, які працюють. Чи є такі, які не працюють?

Антон Колумбет: Яка програма працює? Є така — це програма з санаторно-курортної реабілітації учасників АТО та членів їх сімей. Вона працює, але не дуже добре. Вибір санаторіїв в
які надаються путівки, то у хлопців є серйозні питання щодо якості
обслуговування і якості цих санаторіїв. Є така тенденція, якщо
представники будь-якої громадськості, вони контролюють проведення
тендеру, то все досить добре виходить, а якщо не контролюють, то чомусь
дуже погано виходить у держави. От саме путівки для дорослих учасників АТО
громадськість не контролювала і як наслідок є дуже суперечливі
санаторії, якими хлопці не задоволені. Але ця програма є, вона діє і
будь-який учасник АТО може піти до місцевого управління соцзахисту населення, написати заяву на оздоровлення і отримати на 28 днів безкоштовну путівку до санаторію. Так само є путівки для дітей від 7 до 18 років, та путівки за схемою «мати + дитина» для дітей до 7
років. Ці тендери контролювала безпосередньо наша громадська
організація. Ми дуже уважно за ними слідкували, навіть відправили свого
спеціаліста, який поїхав до санаторію-переможця.

Лариса Денисенко: У мене подруга була здивована тим, що вона потрапила в цю програму, її чоловік зараз на фронті, це український
письменник Артем Чех, вона теж письменниця Ірина Цілик, вона якраз з
малим була в Одесі по цій програмі і була надзвичайно здивована тим, що
це є. Що є ще?


Антон Колумбет: А на цьому все. На жаль нічого більше, що надає нам держава, саме як програма якась, нічого не працює.
Перекваліфікація і працевлаштування — повний провал. На перекваліфікацію
були виділені колосальні кошти. По місту Києву, я знаю, що було 0.

Лариса Денисенко: А де вони зависли? Можна дослідити? Насьтупного року я теж не бачила коштів, які б виділялися на цей напрям.
І до речі, програма санаторно-курортного лікування судячи по цифрам теж
виходить на 0.


Антон Колумбет: Я якщо чесно ще бюджет не бачив. Сподіваюсь, що місцеві бюджети це перекриють. Де зависли кошти на
перекваліфікацію. Як завжди процедура тендерів була дуже затягнутою, і
як наслідок не проведена. Вони здається були проведені, але якось
номінально і на них ніхто не з’явився. Тому перекваліфікація по місту
Києву не працює.
Працевлаштування. Служба зайнятості працює в своєму звичному режимі, ти можеш туди прийти, принести 25 кг довідок, потім вони всі ці довідки мають підтвердити. Є програма підтримки підприємництва щодо того, що учасник АТО
може звернутися в центр зайнятості, пройти там навчання з основ бізнесу
і навіть якщо його бізнес план пройде погодження комісії — отримати
інвестицію. Це допомогу по безробіттю за рік об’єднують в одну суму і
тобі вручають. Але коштів немає на цю програму.

Лариса Денисенко: Невже держава думає, що на ринку багато вільних місць саме по цій спеціалізації і більш запропонувати нема чого?

Антон Колумбет: Ми збирали ці потреби і несли їх і до служби зайнятості і до Державної служби управління у справах ветеранів АТО. Це люди, які полишили успішні бізнеси, посади, в тому числі і в органах
державної влади. Я не хочу образити водіїв-навантажувачів, але я
наприклад пішов на війну з посади заступника директора тур оператора. Я
не хочу бути водієм-навантажувачем. Тому ці пропозиції 60-х
років абсолютно не дієві. Єдине, що отримало інтерес – це безкоштовні
курси водійських прав. Але і в цьому випадку не можна сказати, що хлопці
будуть працевлаштовані.

Потреба дуже просто – IT, найрозвиненіша
галузь в Україні, яка активно працює. Декілька моїх побратимів
влаштувалося на безкоштовне навчання, але від якихось ініціатив. Те, що
потрібно успішній сучасній людині – це англійська, навички
програмування. Якщо це виробничі професії – чудово, але нехай це буде
логістика, важке машинобудування, але не водії-навантажувачі.

Лариса Денисенко: Та можна навіть пройти по сферам. Я собі уявила екологічну сферу, якщо її розібрати і подивитися, то це
актуальний напрямок. Тут дорослі люди, яким треба допомогти і вони б
рухали цілу галузь уперед.


Антон Колумбет: Хто такі учасники АТО? Це люди з дуже гострим відчуттям справедливості, які згодні працювати
на користь країни, не дивлячись на оплату. Ми дійсно готові йти в органи
державного управління, ми дійсно готові йти на непопулярні посади, щоб
змінити країну. Наше першочергове завдання – це зміна України на краще.
Ми не хотіли бігати по полям з автоматами і гинути там. Ми просто хотіли
міняти країну. Але нас трішки обманули, тому ми рік займалися цим. У
нас є жарт, що лідер з працевлаштування учасників АТО
– це Міністерство оборони. Більшість людей, які себе не знаходять, їм
завжди пропонують підписувати контракт і залишатися на
військовій службі.

Лариса Денисенко: А є можливість продовжувати вчитися саме на військові науки?

Антон Колумбет: Це залежить від віку. Якщо людина молода, до 25 років, можна без проблем отримати направлення на навчання до військових ВНЗ. Якщо це учасник АТО з бойовим досвідом на посаді не менше сержанта, то він може пройти 3-місячні командирські курси, отримати молодшого лейтенанта і отримати керування взводом.

Лариса Денисенко: Давайте поговоримо про медицину і житлові програми. Чи є державні реабілітаційна програми, крім курортних.

Антон Колумбет: Багато говорять про психологічну реабілітацію. Можливо мені важко відповідати, бо я сам учасник бойових
дій, але мені взагалі слово «реабілітація» не подобається. Воно
передбачає, що з нами щось не так. Насправді проблема в українському
суспільстві. Це народ у нас хворий і його треба лікувати, а не учасників
АТО. Насправді, на думку психологів,
психологічний розлад у бійців виникає після повернення у мирне життя.
Невелика кількість людей, які пройшли війну, потребують
клінічної реабілітації.

Зазвичай проблема в тому, що українське суспільство важко реагує на це все. Я по собі можу сказати, що я учасник АТО,
маю відзнаки, але я жодного разу ще не одягав форму. Коли мені потрібно
на захід поїхати у формі – це надзвичайно важко для мене.

Люди намагаються не дивитися і виникає така напруга. Ми маємо звикати
до цього, проводити роботу з громадськістю. Нічого поганого у воюючій
країні в людині у формі немає. Досить багато егоїстичного підходу до
життя, який в Україні розповсюджений. Людина хоче відгородитися від
цього, бо їй неприємно.

Лариса Денисенко: Я знаю, що той, хто не пішов на війну, відчуває на різних рівнях підсвідомого незручність через те, що людина
воювала, а він ні.


Антон Колумбет: Є таке. Дуже великі труднощі виникли у спілкування з друзями чоловічої статі, наприклад моїми. Ця напруга
дійсно існує. Це не справедливо, бо виходить, що ветеран АТО страждає від того, що відбувається в голові іншої людини.

Лариса Денисенко: Я почала стикатися з ситуаціями, коли людина дозволяє собі некоректно поводитися саме та, яка повернулася з
фронту, через те, що його мають сприймати, як героя. Забуває людина, що є
родина, з котрою потрібно спілкуватися. І тоді чоловік хоче
спілкуватися тільки з побратимами, бо там існує розуміння.


Антон Колумбет: У АТО ми це називали «под градами горел». Завжди так було. Будь-яка війна в
будь-які часи. Це виклик, з яким стикається будь-яке суспільство у
воюючій країні. Потрібно постійно проводити монотонну роботу з
суспільством. Тоді ми навчимо і українське суспільство відноситися
нормально до учасників АТО і учасників АТО відноситися нормально до суспільства.

Лариса Денисенко: Як гадаєш, чи потрібно запроваджувати психологічні програми на державному рівні чи достатньо
приватних ініціатив?


Антон Колумбет: Я дуже хочу державної програми. Мені завжди приємно, коли держава щось робить. Вийшов нещодавно Закон «Про
обов’язкову психологічну реабілітацію учасників бойових дій». Він
прописаний огидно. У мене звернення до депутатів: хлопці,
прореабілітуйте краще себе. Я дуже часто вважав у їх діях ознаки
нездорової психічної поведінки. Я би краще їх прореабілітував, можливо
навіть клінічно. Це дискримінація. Чому мене мають обов’язково
реабілітувати через закон? Як це буде реалізовано? Тому, наразі я вірю
виключно у громадські ініціативи.

Лариса Денисенко: Існують державні програми стосовно надання житла?

Антон Колумбет: Немає дієвого механізму щодо отримання місту соціального фонду житла. Раніше кожний забудовник віддавав 10% квартир в соціальний фонд. Наразі є процедура лише субвенції, коли
виділяються кошти з бюджету на придбання житла. Для вирішення цього
питання, я вірю виключно у громадські об’єднання, будівельні кооперативи
і в те, що ми самі вирішимо всі наші проблеми.
 
ВладимирДата: Понедельник, 11.01.2016, 00:02 | Сообщение # 2
Подполковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 120
Репутация: 0
Статус: Offline
ВОЕННЫЙ ПСИХОЛОГ, КАПИТАН АНДРЕЙ КОЗИНЧУК: "КАЖДАЯ СМЕРТЬ - ЭТО ОЧЕНЬ ТЯЖЕЛОЕ ЧУВСТВО.
ОСОБЕННО, КОГДА ПОГИБШЕГО БОЙЦА ПРИВОЗЯТ К МАМЕ"


Если брать острые моменты, то еще во время волонтерства мне доводилось
работать с людьми, в чьих подразделениях были совершены самоубийства. Например, девушка написала СМС солдату, что уходит от него. А человек
был уже доведен войной до какого-то состояния и никому не говорил об
этом. То есть хорошо, когда они это рассказывают и не доходит до
суицида. Работа с нашими пленными у меня тоже была. Главная задача –
дать человеку максимально воды, еды, времени и пространства. Но при этом
сказать, что я нахожусь там-то и там-то, и ты в любой момент можешь
обратиться ко мне. То есть он должен знать, что есть люди, которые
поддержат его, когда бы то ни было. Важно, чтоб травма для бойцов,
психологическая или физическая, стала не стопом, а толчком для новой
жизни. (Источник: www.censor.net.ua/r351897)

Я - военный психолог по образованию. И до войны работал по специальности в одном из
подразделений главного управления разведки, вплоть до 2012 года.
Уволился и занимался бизнесом до начала Майдана. Причем сначала я
скептически к этому отнесся, вспоминая "Оранжевую революцию". А когда
были первые убитые, я понял, что это не повтор, что это совсем другой
формат.

Тогда я бросил все дела и пошел в состав ПС. И какое-то время отвечал там за набор людей в мобилизационной группе и отсеивание людей, которые
не подходят по тем или иным качествам. Потом, когда начались крымские
события, я поехал в военкомат, очень просил, чтоб меня вернули, но они
не хотели. Говорили, что ты - военный психолог, а у нас таких людей
очень много. Оказалось, что мобилизуют на эти должности историков,
журналистов, учителей, потому что гуманитарная сфера. Я просил, чтоб
меня взяли в солдаты. А они мне, что не имеют права. Что мы тебя можем
взять только офицером и только психологом, а их уже полно. После попыток
попасть в армию я вошел в состав психологической кризисной службы - это
команда сертифицированных волонтеров, которые работали еще с Майдана.

Психологи - это, как официанты в дорогом ресторане. Мы должны быть невидимыми и очень эффективными.

Мы начали готовить людей. Уже тогда сталкивались с первыми случаями
потребления алкоголя. Поначалу все ребята рвались в бой, но когда
появились первые погибшие, то соответственно друзья заливали свое горе
таким образом. Те командиры, с которыми я работал, - а это по настоящему
мотивированные люди, - они знали как себя вести в таких ситуациях.


Например, в 25-ом батальоне Андрей Янченко, позывной Высота - это
представитель молодых комбатов. Очень резкий и очень эффективный
человек, имеющий авторитет. Некоторые подчиненные были намного старше
его, но при этом они шли за ним. Мы с Андреем очень качественно
работали. Настолько человек обо всем заботился.

Когда по распоряжению начальника генштаба были созданы сводные группы кадровых
военных психологов, в составе одной из таких групп мы поехали к
командованию "сектора А", тогда оно было в Орехово. Оттуда нас отправили
в район Счастья. Под Металлистом мы работали в составе 30-ой бригады,
которая была усилена артиллерией 80-ой аэромобильной бригады. Счастье
тогда было желтой зоной. Мы видели в бинокль окраины Луганска, слышали
сирены, когда их включали в городе. Потому что тогда считали, что
Украину будут бомбить авиацией. Я работал с артиллерией и помню, как
офицеры очень четко выверяли свои орудия, чтоб не попасть по жилым
домам. Бойцы были молодые, но толковые. Там же рядом стоял "Айдар" -
тогда это был очень удобный и логичный батальон. Потому что, если
командир роты не мог отправить группу в разведку без приказа, то он,
нарушая правила, отправлял пару своих человек вместе с "айдаровцами".

Я побывал на двух базах "Айдара" и столкнулся с такими проблемами, как
внутренние конфликты. Дележ власти. Это не шло на пользу коллективу и с
психологической точки зрения. Я понимал, что после этого нужна будет
какая-то дополнительная реабилитация. Там же я видел афганских ребят,
которые очень здорово воевали. И понял, кто такие женщины-бойцы. Были
такие, которые говорили: "Я не дівчина, я - військова одиниця". Причем
они могли не пользоваться косметикой, но имели флакончик термальной
воды, например. То есть девочка все равно является девочкой. Они были
очень разные, многие очень хотели воевать, но очень не хотели учиться.
Но лучше работать с такими, чем с нытиками.

У меня как волонтера не было никаких автоматов, пистолетов. Причем группе
психологов, которая приехала от Минобороны тоже не выдавали оружие. Но
мы жили вместе с бойцами в блиндажах. И нас всех крыло артиллерией.
Такой опыт был в какой-то мере интересен для меня, потому что мне надо
было учиться бороться со страхом.

Тогда меня поразила одна смерть, причем не первая, которую довелось увидеть, но абсолютно глупая.
Десантники 80-ой, возвращаясь с рейда, подорвались на фугасе.

Весь личный состав команды был контужен, а одному бойцу перебило ногу, у
него был просто открытый перелом. Тогда я увидел, как работают боевые
медики - это восторг, ведь у них еще не было никаких "целоксов". С этим
раненым парнем мы общались вместе с замечательным психологом, девочкой
-капитаном, Витой. Чтоб он не уснул, мы говорили с ним о маме, о дочке, о
жене и очень долго ждали вертушку, которая должна была его забрать.
Когда дождались - отдали бойца, и считали, что все будет хорошо. А на
следующее утро нам сказали, что его не спасли из-за большой потери
крови. Ему было 24 года. И получается, что последний час жизни с ним
провели я и вот эта девочка.

У меня этот случай прошел красной нитью, чуть ли не через всю войну. Когда нас отбрасывали обратно из той
зоны - я рыдал. Это тяжело - я не мог сказать: "ребята, я переживаю",
потому что я психолог.

У меня мурашки по коже шли от понимания, что идет наша артиллерия - это так здорово.

На фронте я повстречал очень много профессиональных комбатов, которые
отказывались от предложений депутатства. Это очень яркие люди, они очень
правильно шли до конца. Многие из них отлично выполняли свои
обязанности. Я видел командование вплоть до бригады, и там не было
понятия предательства, было понятие отсутствия боевого опыта, который
тут же появлялся.


Когда работаешь с командиром - очень важно быть деликатным. Ты не можешь прийти и сказать: "Здравствуйте, мы
психологи, сейчас Вас как научим!", потому что получишь ответ: "Что? да
пошли вон отсюда!". Психологи - это, как официанты в дорогом ресторане.
Мы должны быть невидимыми и очень эффективными. Было очень приятно
работать с теми, кто не стеснялся обращаться за помощью. Хотя были,
конечно, и такие, которые это все не признавали.

Есть такой командир роты в 30-ой бригаде - Миша, позывной Пижон. Он, конечно,
выделялся. Глядя на него, понимаешь, что командование таких не любит,
потому что он прямолинейный. Я помню, как соседняя рота шла на самый
ближний к противнику блокпост и оставила двух человек, потому что те
были пьяны. Миша их вычитывал и говорил: "Вы понимаете, что ваш командир
вас спас? Но вас надо было не оставлять здесь, а отправить со всеми,
чтоб вас убивали". И я видел, как страдали эти люди от стыда. Он умел
поднять боевой дух, и за ним все шли не оглядываясь. Миша - очень
талантливый человек, который носил самую худшую форму в подразделении,
пока "Айдар" ему не пригнал форму из своих волонтерских запасов. Я
чувствовал себя за ним, как за каменной стеной, хотя он был моложе меня.
Этот боец освободил несколько городов, и мне было очень важно знать,
что у нас есть такие люди, на которых держится вся армия.

Каждая смерть - это очень тяжелое чувство. Особенно, когда погибшего
бойца привозят к маме. Эти эмоции ничем не передать, и кажется, что ты
ничего сделать не можешь, а потом понимаешь, что ты должен сделать все,
чтоб ей стало легче. Результаты работы с мамой видны где-то, наверное,
через год. Я не говорю, что мама становится снова счастлива, но она хотя
бы может принять смерть сына и жить с этим. Такая работа очень сильно
выматывает, некоторые коллеги выгорают. Поэтому я всем говорю, что если
вы не будете отдыхать, вы не сможете работать и никому не поможете.

Прошлым летом политики часто приезжали на фронт, привозили какие-то
странные нелепые вещи, например часы со своей фамилией. Боец стоял с
этими часами и говорил: "Я себе відчуваю зрадником. Чому мене вибрали
для цього?" Конечно, лучше бы вместо часов, с пиаром, этот политик купил
10 футболок. Но сплоченность между солдатами была невероятная.
Например, в экипаже боевой машины обязательно должен быть
механик-водитель и оператор-наводчик. Причем водителю могло быть под 50,
например, а наводчику лет 19 - и они в боевой спайке. Один переживает,
что у него дома сейчас "врожай росте і йому немає кому копати", а второй
про дискотеку думает. Но они вместе - это единый кулак. Тогда не было
еще никаких разговоров об участниках боевых действий. О том, ой, а как
это скажется на моих преференциях. Тогда было только одно - вперед,
вперед и вперед!

Когда я вернулся в Киев и был в подготовительном лагере в "Десне", как раз тогда ребята услышали о
первом перемирии - я был поражен их реакцией, настолько они негодовали.
Потому что у кого-то был знакомый на фронте, кто-то сам был с Майдана и
готовился идти воевать. И все думали: "Как это перемирие, а мы тут
зачем, мы что, не поедем что ли?" Это была массовая яркая эмоция. И
ребята почему-то начали готовиться еще упорнее.


К сожалению, люди того периода, первой, второй волны мобилизации, очень
сильно отличаются от того, что есть сейчас. За год я очень четко
наблюдал постепенный спад энтузиазма у людей и неразумные приказы
сверху. Я сам видел, как надеются на нашу арту бойцы. Как было здорово,
когда шли артиллеристы, и пацаны им махали из своих окопов, а те в свою
очередь одобрительно кивали в ответ. И у меня мурашки по коже шли, от
понимания, что идет наша артиллерия - это так здорово. И все мы знали,
что победим.

После "Десны" меня отправили в Курахово. В батальон "Донбасс". Перед Днем Независимости. Мы должны были работать с
бойцами, которые только что вышли с боев. Приехали, а там нет никого
почти. Нам сказали, что все поехали в какой-то Иловайск. И мы тоже
должны были ехать следом. Прождали 1 день, а потом нам сказали, что там
какая-то заковыка, идут бои и вас туда не пустят. Это было начало
Иловайского котла. С результатами которого нам пришлось потом работать.

В батальоне "Донбасс" я тогда впервые узнал, что такое разочарование
коллектива своим руководством. Бойцы не хотели на эту тему общаться ни с
кем, но я видел, что раз не хотят, значит все не очень хорошо. Тогда не
звучало слово "предательство", звучало другое - отсутствие диалога и
отсутствие понимания.

Когда я вернулся в Киев, меня взяли в батальон специального назначения МВД "Киевщина", то есть я перестал быть
волонтером без прав и оружия. Наконец-то мне выдали автомат и пистолет.
Я сам купил коллиматор, на который деньги собрали друзья, и нас
отправили в "сектор А".

Для жены или мамы нет покоя, с тех пор, как ее сын или муж ушел на фронт. Им кажется, что там постоянно убивают.

На фронте я не был психологом, который ходит с табличкой "кому нужна
помощь". А был и начальником караула, и в наряды ходил. Дело в том, что
хороший психолог - это, когда проблема решена, и никто не понял, что
этот вопрос решил именно ты. Очень важно, чтоб мне сказали: "А нафиг ты
вообще нужен? Ты приехал - и мы сами разобрались". Ты говоришь: "Да,
действительно, все здорово. Классно было поработать, а у вас очень
вкусная каша", - и уехал, зная, что модели, которые ты внедрил,
сработали.

Очень четко было видно, что если у командира твердая позиция, то пьянству нет места. "Аватары" - это вообще отдельная тема. У
меня было какое-то отвращение к ним. Но с ними все равно надо было
работать, хочешь ты того или нет. Когда я с ними общался, часто
обращался к детским рисункам. Показывал, что там написано "Герой, мы в
тебя верим" и спрашивал: "Скажи, это ведь к тебе обращаются, так герой
это ты или нет? Где тут ты, и кто же ты такой тогда?"

Будучи в батальоне, я начал работать с семьями и понял, что это очень важно,
потому что боец воюет час, полдня, бывает весь день, ему удается
поспать, поесть, отдохнуть или чем-то еще заняться, а для жены или мамы
нет покоя, с тех пор, как ее сын или муж ушел на фронт. Им кажется, что
там постоянно убивают. Но если правильно поработать с семьей, то семья и
поймет его, и окажет помощь.


Конечно, не все семьи обращаются к психологу, это, к сожалению, у нас не популярно. Психологи,
с которыми я работал, это очень быстро поняли и начали двигаться в этом
направлении. Открывались семейные клубы по Украине, где жены и мамы
обсуждали свои проблемы, рассказывали, как они с этим борются, плюс
каждая вторая мама и жена - это волонтер. Есть такой момент, когда они
звонят своим мужьям и ноют, и плачут. Понятно, что это их чувства, но мы
объясняли им, что это неправильно. И начали с ними работать в другом
ракурсе - предлагать что-то делать. Популяризировать всякие браслетики,
плетение сеток.

Еще до войны я проводил занятия, на которых объяснял разницу между военным психологом и гражданским. К гражданскому
психологу люди идут с проблемами сами, и там главное - это личность
человека, душа, а к военному никто не идет; он наблюдает и ищет сам, и
для него главное - выполнение задачи. Поэтому психолог должен быть очень
ресурсным человеком. На фронте я увидел очень много горя, беды, но и
очень много хорошего. Горе меня приземляло, а хорошее заставляло
двигаться вперед и не опускать руки. Я видел очень много светлых
образованных лиц. Людей, которые читали книги во время войны. Помню
одного человека, он писал поэзию. Это так здорово! Потому что тяга к
прекрасному является компенсацией всего ужасного, что им довелось
увидеть.

За границей никто налево-направо не говорит ПТСР. У нас же слишком злоупотребляют этим понятием.

Помимо работы с батальоном, с января я занялся очень активно
лоббированием и организацией такой штуки, как социальная адаптация.
Потому что уже вернулась первая волна мобилизованных - и мы к этому не
готовы. У государства на этот счет мнение такое: мы ветерану должны
выдать корочку, если у него есть, конечно, все документы; сделать
бесплатный проезд в троллейбусах, ну и, конечно, не выдать землю, а
только помочь организовать документы, а там как получится. То есть, если
взять бойца, который получил, корочку, проезд, документы на землю, то
по мнению государства, солдат, офицер должен быть счастлив и все должно
быть хорошо. Представим, что боец до войны был менеджером по продажам
фольги, например. Приехав с фронта, он больше не хочет ее продавать.
Государство говорит, что мы за вас все давно подумали. У нас есть центр
занятости, там сидят люди, они получают зарплату. Боец пошел в центр
занятости, а они предлагают "прекрасные" курсы, которые совершенно не
актуальны сегодня.

Второй момент, что такое реабилитация в нашей стране? Это санаторий, профилакторий, электрофорез в обязательном
порядке, массаж. То есть отсутствует понятие каких-то
арт-терапевтических, психотерапевтических, групповых,
спортивно-развлекательных мероприятий.

Поэтому группа небезразличных к этой проблеме людей, включая волонтеров, психологов,
начали заниматься проектом социальной адаптации для бойцов. Нам помогали
какие-то фонды, а потом захотели помогать депутаты, но мы решили, что
не будем себя в какой-то политический цвет красить, потому что просто
подведем ребят.

Поехали за границу, чтоб обучаться у израильтян, американцев, французов. Пообщались с разными специалистами.

Оказалось, что ПТСР в Украине - это психиатрическое заболевание, которое лечит
психиатр. Поэтому мы спросили у Европы, у загнивающего запада, как
говорят наши противники, как они борются с ПТСР, а там совершенно другой
подход. Там никто налево-направо не говорит ПТСР. У нас же слишком
злоупотребляют этим понятием. Каждому бойцу пытаются сделать это клеймо.


Психиатрические больницы переполнены. Да, иногда необходима помощь психиатров, но далеко не в каждом случае.

Сейчас я работаю в департаменте организации деятельности
спецподразделения МВД, занимаюсь социальными вопросами. Это очень
непросто, потому что раньше этим никто не занимался, а я хочу
государственную машину продвинуть чуть дальше, чем выдача земли. И у нас
уже есть результаты. Мы организовали юридическую помощь,
представительство в судах для людей, которые не могут получить УБД или
землю. Сейчас организовываем учебные занятия для солдат. Мы просто взяли
рынок труда, зашли на всем известные сайты трудоустройства, посмотрели
статистику по деньгам, по востребованности. И сейчас откликнулось много
IT-компаний, сказали, что готовы учить наших ребят. А это значит, что
человек без рук, без ног сможет работать, когда обучится.

Прошла 6-ая волна мобилизации, и на некоторых полигонах до сих пор учат
бойцов те люди, которые не были в АТО. Но сколько уже солдат отвоевало,
то есть, сколько у нас уже есть кадров, которые надо вербовать? Прийти и
сказать: "слушай, ты самый лучший минер был у меня в роте. Пожалуйста,
иди на полигон!" И люди пойдут. А сколько опыта они могут передать? А
как будут бойцы по-другому смотреть на тех, кто уже отвоевал.

Уже есть несколько проектов, которые берут наших бойцов и они довольны.

Война стала для парней не плохим, не хорошим, а самым ярким моментом в их жизни.

Сейчас мы на этапе создания пилотного проекта, и даже, если у нас не
получится, мы скажем социуму, что у нас не получилось, это поворот не
туда, не делайте, как мы. А это уже польза. Но я думаю, что все у нас
получится, несмотря на то, что нет денег. Хотя я бы не стал говорить,
что это главная причина. То есть мы ищем людей, которые смогут нам
помочь, но без политической краски. Результат для меня - это, когда
работодатель позвонит и скажет: слушай, а какой он классный. Я на нем и
деньги заработал, и его работой обеспечил и как-то стране своей помог,
что очень важно. Или когда жена позвонит со словами: "Слушай, у нас все
по-другому стало, жизнь наладилась". Есть уже много ребят, которые
выбились в люди, один даже кандидатскую написал; и когда они мне
говорят: "Вы знаете, вы были правы - надо учиться и чего-то добиваться.
Охранник - не самая лучшая профессия, как оказалось!" - тут я часть
успеха вижу за собой.

Цель социальной адаптации - научить бойца максимально контактировать с обществом. Мы не можем убрать войну, но
она стала для парней самым ярким моментом в их жизни. Подчеркиваю, не
хорошим или плохим, а самым ярким моментом. И ПТСР у людей появляется не
от войны, а от столкновения с социумом после войны. У солдат есть
впечатление, что все стали идиотами вокруг: "Как это вы, люди, в воюющей
стране, ведете себя вот так вот? Сидите в ресторанах, гуляете?"

Мы начали работать с местными органами самоуправления, ведь бойцы
возвращаются потихоньку, просят справки, но некоторые нерадивые
работницы могут крикнуть, ляпнуть что-то или не обращать внимание, а у
солдата, может быть просто взрыв из-за этого. Мои коллеги даже проводили
занятие с работниками киевского метрополитена, для того, чтоб знать,
как себя вести в таких ситуациях.

Еще мы учим ребят разговаривать, потому что они разговаривают, но не о тех вещах, на
которых надо ставить сейчас акценты: футбол, еда, секс, женщины,
отношения и правительство. Страхи, недоверие, боязнь, ситуация, когда ты
оказался в неведении, то есть ты не знаешь, что будет дальше - вот про
это они не разговаривают, а оно накапливается внутри и это надо
выгрузить.


Если брать острые моменты, то еще во время волонтерства мне доводилось работать с людьми, в чьих подразделениях
были совершены самоубийства. Например, девушка написала эсэмэску
солдату, что уходит от него. А человек был уже доведен войной до
какого-то состояния и никому не говорил об этом. То есть хорошо, когда
они это рассказывают и не доходит до суицида. Работа с нашими пленными у
меня тоже была. Главная задача - дать человеку максимально воды, еды,
времени и пространства. Но при этом сказать, что я нахожусь там-то
там-то, и ты в любой момент можешь обратиться ко мне. То есть он должен
знать, что есть люди, которые поддержат его, когда бы то ни было.

Важно, чтоб травма для бойцов, психологическая или физическая, стала не стопом, а толчком для новой жизни.

Наш проект уникальный тем, что мы не хотим лечить человека, а хотим
поддерживать, адаптировать. Плюс главным здесь является боец, а не
психолог, начальник центра и так далее. Мне очень хочется, чтоб нам не
мешали работать. Чувство полной удовлетворенности от нашего проекта у
меня наступит тогда, когда я смогу показать результаты и потом продать
этот проект за границу лет через пять. Причем не из-за денег, а потому
что он таки здорово работает.

ПОМОЩЬ ПСИХОЛОГА УЧАСТНИКАМ АТО (жми сюда)
 
ВладимирДата: Понедельник, 01.02.2016, 23:58 | Сообщение # 3
Подполковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 120
Репутация: 0
Статус: Offline
О суперлюдях пост.

У многих на устах сейчас тема «ПТСР у ветеранов АТО », и я давно хочу поделиться такой информацией: бойцы, вернувшиеся с войны, действительно совершенно другие люди, они уже не будут теми какими они уходили.

Есть, как и минусы, так и плюсы. Длительное пребывание в зоне, в
постоянных стрессовых условиях, постоянном эмоциональном напряжении,
вдали от близких и теплой постели, в постоянной готовности, в смирении
перед смертью – ведь мы все там умерли, наделило нас такими вещами, о
которых обычный гражданский человек и мечтать не может. Мы стали
супелюдьми) Правда! Разве мы не научились останавливать время? Кто как
не мы в критической ситуации остаемся трезвомыслящими и готовыми к
моментальному действию?

Мы научились мгновенно оценивать и реагировать! Разве не закалились мы в борьбе с тяжелейшими условиями климата? Многие
получили прекрасный опыт владения различными видами оружия, опыт
вождения транспорта в критических условиях. Мы научились видеть и
слышать намного дальше и шире, анализировать и сканировать огромное
пространство вокруг себя. Я уже не говорю про бытовые навыки. Сплошной
апгрейд, который не получишь ни за компьютером, ни на курсах.

Теперь о минусах. Будучи там, мы были в состоянии Зверя, в любой момент
готовы упасть, бежать, стрелять, бить, выполнять команды не раздумывая.
За долгое время это состояние въелось в подкорки мозга, заменило многие
гражданско-мирные понятия, на другие, зверинные. Возвращаясь в общество,
мы еще долго в этом состоянии. Не просто взять и стать Человеком.

Поэтому у нас нередко неприязнь к социуму и государству, острое чувство справедливости, перемены в настроении, необходимость затворничества,
агрессия, желание убить кого-то и еще кого-то заодно, и прочее. Близкие
нас не понимают, не знают как нам помочь, боятся нас, мы часто делаем им
больно… Они боятся Зверя в нас. И боятся того что мы изменились. И не
знают как с нами жить, говорить, дружить, любить...

Чтобы стать Человеком с суперспособностями и использовать их на благо себя, близких,
своего народа, нужно осознать что мы уже другие, приручить зверя в
себе, поменять свое отношение к себе и к миру, открыть в себе новые
силы, найти новые цели, новый смысл жизни. Не каждый из нас найдет
столько сил чтобы понять и осознать это быстро и в одиночку.

Как ни странно, но суперлюдям нужна помощь, нужна информация, нужен старт и
напутствия того кто знает что с ними. Я счастлив что попал к таким
людям) К психологам, или психиатрам, или даже психотерапевтам. Не важно.
Мне помогло и помогает. Очень) Очень забавно вместе с группой таких же
как ты «ёб*%№@х атошников» понимать процессы и получать инструкции к
использованию самого себя)

Считаю что не стоит прятаться за мыслями «у меня все хорошо», «я сам справлюсь», « еще немного и отпустит»… Не
стоит ждать, это утомительно и долго. И не факт что само по себе все
наладится. Лучше сразу иметь инструкцию;)

Хочу выразить благодарность и признаться в любви коллективу ГО Побратими.

Спасибо!)


https://www.facebook.com/pobratymy.training/

https://www.facebook.com/photo.p....;type=3
 
ВладимирДата: Четверг, 04.02.2016, 04:04 | Сообщение # 4
Подполковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 120
Репутация: 0
Статус: Offline

Автомати без запобіжника
Источник: http://theukrainians.org/avtomaty-bez-zapobizhnyka/  

«Поки вони й далі писали та виголошували промови, ми бачили лазарети й тих, що там помирали; поки
нас запевняли, що служити державі — найвищий обов’язок людини, ми вже
переконалися: страх смерті дужчий за все. Але від цього ніхто з нас не
став ані бунтівником, ані дезертиром, ані боягузом,— вони ж так легко
кидалися тими словами; ми любили батьківщину так само, як і вони, і
мужньо йшли в атаку; але тепер ми навчилися розуміти, навчилися раптом
бачити. I ми побачили, що від їхнього світу нічого не зосталося.
Несподівано ми опинилися в жахливій самотності — і вихід із цієї
самотності мали знайти самі».
 На Західному фронті без змін, Еріх Марія Ремарк. The Ukrainians розпочинає спецпроект «Юні ветерани» — серію публікацій про
долі хлопців-ветеранів після повернення додому з війни.
…Після поранення він повернувся на передову. Вдома лишатися не міг. Зривався на близьких, місця собі не знаходив, а найгірше —
соромився того, яким його зробила війна. Тепер Тарас знає: усе, що з ним
відбувається, є нормальним. І готовий допомагати іншим ветеранам
повертатися до життя.
Тарас Ковалик,25 років Боєць батальйону
«Айдар»Ляпас. Іще ляпас. «Чувак! Говори з нами! Не відключайся!» — чує крізь біль. Тарас Ковалик був чи не першим пораненим
бійцем «Айдару». Після бою за Щастя він разом із товаришами поїхав
розвідати обстановку. Тоді й натрапили на машину ворога. У результаті
перестрілки Тарасу прострелили ногу. Затискаючи розірвану артерію, він
продовжував відстрілюватися. Болю не відчував.Біль прийшов пізніше. Зате такий, що навіть подвійна доза знеболювального не могла його вгамувати. Ті 40 кілометрів до
лікарні у якійсь цивільній машині, геть залитій Тарасовою кров’ю,
здавалися хлопцю вічністю. Тільки б не втрачати свідомість. Бо інакше,
думав, помре.Чорно-білий світ
Тарас вижив. І ногу лікарі зберегли. От лише душа досі рветься.
Холодно. Старого монументального приміщення пансіонату «Пролісок», що
під Києвом, не опалюють, мабуть, вже не один рік. Взимку та ранньою
весною тут рідко коли є відпочивальники. Але минулого року він став
базою для проведення психотерапевтичного тренінгу. Хлопцям, які воювали,
допомагають впоратися з психологічними травмами війни та вчать їх, як
повертати у мирні реалії своїх побратимів.
У невеликій кімнаті колом сидять учасники першого такого тренінгу.
Більшість із них ще воюють — відпросилися на кілька днів з передової.
Насуплені, напружені. Тарас видається наймолодшим. Руки схрестив на
грудях і дивиться з недовірою. Він таки не довіряє. Точніше, не довіряв.

— Був страшно упередженим до психологів. Думав, ну чим ви мені
допоможете? Мабуть, ми всі там спершу так думали. Як їжаки були, — Тарас
і тепер, розповідаючи про події річної давнини, складає руки навхрест. —
А потім прорвало. Нам пояснили: все, що з нами відбувається, —
нормально. Пояснили, що на війні солдат більше тварина, ніж людина —
гору беруть інстинкти. Але по поверненню з тим треба працювати. Бо ми
звикли, скажімо, що вбивати не можна. Без попередження, відкриваючи
вогонь на випередження, — тим паче. А інстинкт каже інше: хто перший
вистрілив, той вижив. Це викликає внутрішній конфлікт, хочеться
сховатися від самого себе.
Бо ми звикли, скажімо, що вбивати не можна. Без
попередження, відкриваючи вогонь на випередження, — тим паче. А інстинкт
каже інше: хто перший вистрілив, той вижив

Усвідомлення проблеми — перший крок до реабілітації. Але без
професійної допомоги дається він нелегко. Ще давніше, до тренінгу, Тарас
не впорався. Побувши вдома після поранення п’ять місяців, він знову
повернувся на війну.
— Пересварився з усіма. Бо змінився: безкомпромісним став, агресивним.
Тарас пригадує, як вибухав через дрібниці. Перед війною хлопець
працював спершу кухарем, потім офіціантом. Кухня для нього — святе. І от
коли він одного разу побачив, як товариш вмостив ноги на стіл і закурив
на кухні, дах зірвало.
— Підлетів — попільничку об стіну, кричав: «Іди звідси, бо вб’ю!» Це
була абсолютно неадекватна реакція, як я тепер розумію. Тільки імпульс —
і одразу дія. Жодних запобіжників.
Шукаючи спокою, після лікування Тарас подався на волонтерську
програму — півроку мав займатися дітьми-скаутами на Мальті. Але пробув
там лише 20 днів. Звістка про загибель на передовій близького друга
змусила повернутися в Україну — і знову на війну. Відвоював іще дев’ять
місяців.
Коли маєш автомат і йдеш із ним уперед за праве діло, відчуваєш себе мірилом правосуддя. Це дуже спокусливо
— Що я бачив на мирній території? Тотальну несправедливість і те, що
всіх усе влаштовує. Я як солдат брав на себе відповідальність: за
побратимів, за рідних, за тих, кого захищаю. А тут ніхто нічого не
робить. Мені від того огидно було. З’явилося питання, заради чого ми там
жертвуємо собою? Соціум каже — треба час, не все так однозначно. А для
мене світ однозначно чорно-білий. Якщо чиновник має автівку за сто тисяч
доларів (а ми розуміємо, що він ніяк не міг законним способом такі
гроші заробити), то для мене це — чорне. Білим для мене було би щось із
тим чиновником зробити. Але суспільство мені говорить, що є поняття
презумпції невинуватості і злочин ще треба довести. Із цим важко
миритися.
І додає — зате легко втратити контроль.
— Коли маєш автомат і йдеш із ним уперед за праве діло, відчуваєш себе мірилом правосуддя. Це дуже спокусливо.
Кроки у снігу
Влітку Тарас закінчив повний курс тренінгів від проекту Wounded
Warrior Ukraine та сам став співтренером з роботи із шоком та подоланням
бойової травми. Ставлення до психологічної допомоги, каже, змінив кардинально.
— Насправді було дуже багато роботи від тренерів, аби налагодити
контакт із нами. Це досягнення усієї команди і особливо Дітті Марчер (тренер із Данії — TU), бо вона з кожним із нас говорила особисто, давала зрозуміти, що вона своя і їй можна відкритися.
Тарас замовкає, подумки підбираючи правильну аналогію.
— Психолог — це людина, яка перед тобою протоптує в снігу стежку, а
далі ти сам маєш іти тою стежкою. Оте протоптування займає масу енергії!
А часом треба ще й підсрачника дати добрячого, щоби людина тою стежкою
пішла. Це колосальна робота!
— Не страшно брати на себе таку відповідальність?
— Страшно інше — бачити, як мої побратими гаснуть, як у стані агресії
роблять абсолютно непритаманні їм речі, як людей вбивають наркотики,
алкоголь. Я тому так і загорівся ідеєю допомагати хлопцям вертатися.
Працювати, каже Тарас, варто не лише з військовими, а й з їхніми близькими.
— У США у 40% випадків ветерани по поверненню розлучаються. У нас
такої статистики просто ніхто не веде. Але я по собі знаю: коли моя
дівчина казала, що вона ледь не посивіла, поки я воював, і у неї тепер
зуби випадають через хвилювання, мені було боляче це чути. Злився,
думав, чого їм тут боятися — міни ж не летять?! Закривався. Тепер
розумію, що вона тут теж мала свою війну. За мене.
Ще одне розуміння, яке прийшло під час тренінгу, — що війна для Тараса стала формою втечі.

— Так, там холодно, голодно і можуть убити. Але там не треба миритися з тим, що усі ходять в рожевих окулярах і вмивають руки.
Більше Тарас не втікає. Хоча причин для втечі досі вистачає.
Такий порядок
Півтора року хлопець доводив, що був поранений у бою. На початку
війни він, як і більшість добровольців, не був офіційно оформлений. Тому
пізніше мусив писати заяву на розслідування.

— Проходив усі ці безкінечні медкомісії, збирав масу документів.
Причому часто все це забирало купу часу просто через те, що люди
туплять. В усіх тих службах досі не користуються електронною поштою!
Документи переслати — 20 днів. Або от провели мені повне обстеження у
центральному госпіталі в Києві — по суті, найкращому госпіталі України, а
приїжджаю в поліклініку в Тернопіль — мене знову направляють на
медкомісію. Кажу: «У вас усе написано!» А вони мені: «Такий порядок». І я
знову ходжу по всіх лікарях, а вони роблять розумний вигляд, ніби
знайдуть щось нове. Уфффф, — Тарас показово закочує очі. — Для ветерана
це такий стрес нереальний – хочеться усіх тих людей повбивати! Але я
через усе пройшов спокійно, без жодного конфлікту. Мені допомагали,
звісно. А коли дратувався, все повторював собі: «Я не матюкаюся, я
спокійний, я пластун і студент Католицького університету взагалі», —
сміється.
Ця війна для нас, солдатів, досі не скінчилася. І я не знаю, чи колись їй буде кінець
А тоді серйозно додає:
— Дуже легко вилітати у тварину і втрачати контроль над собою.
Ветеран — автомат без запобіжника. Це можна виправити, але треба багато
над собою працювати. А ця війна для нас, солдатів, досі не скінчилася. І
я не знаю, чи колись їй буде кінець.

Тоді, у залитій власною кров’ю машині, через нестерпний біль Тарас
змусив себе залишатися у свідомості до останнього — лише в операційній,
знявши із себе жилет з гранатою, дозволив собі відключитися.
Він впорався тоді. Зможе і тепер.
 
ВладимирДата: Воскресенье, 20.03.2016, 18:06 | Сообщение # 5
Подполковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 120
Репутация: 0
Статус: Offline
Бійців АТО в мирний час вбивають психотравми

У лютому цього року в місті Славута підірвав себе бойовою гранатою колишній учасник АТО. Чоловік півроку назад повернувся із служби. Престижної роботи знайти не міг, тому влаштувався прийомщиком склотари. Посеред робочого дня він підірвав себе гранатою РГД-5. Двоє дітей залишилися без батька.



Цей випадок не унікальний. Міноборони повідомляє, що за останні два роки 171 військовослужбовець покінчив життя самогубством. Причини у всіх схожі — колишні бійці не можуть знайти себе у мирному житті, близькі не можуть сприйняти змін, які сталися із колись миролюбивими чоловіками. Про тих, хто втратив ноги чи руки, навіть говорити не доводиться – чимало поранених зізнаються, що не розуміють, як їм жити далі.
(http://znaj.ua/news/regions/39943/bijciv-ato-v-mirnij-chas-vbivayut-psihotravmi.html)

Українці соромляться ходити до психологів

Учасники громадського проекту "Без броні" порахували, скільки учасників АТО із столиці встигли звернутися до психологів у Києві після повернення з зони АТО. Виявилося, що таких лише 14%. І половина з них зверталася за психологічною допомогою з примусу.

Серед головних причин, як з'ясували активісти, стоїть страх проявити слабкість, погана медіа-підтримка та недостатність інформації з приводу посттравматичного стресового розладу. Багато хто з учасників АТО переконаний, що їх не зрозуміють ні в родині, ні, тим паче, стороння особа, котра не була на війні.

Іван, військовослужбовець з Кіровоградської області
"Після повернення з АТО нічого не хочеться. Не хочу ні з ким спілкуватися, можу днями не розмовляти з дружиною і дітьми. Не хочу дивитися телевізор чи читати книгу. Все дратує, хочу просто побути на самоті. Такий стан триває уже пів року. Знайомі радять звернутися до психологів. В область щодня їздити я не можу – надто дорого. А де шукати місцевих волонтерів — не знаю"



"Бійців, які повернулися з війни, насамперед потрібно проконсультувати щодо отримання пільг та соціальних гарантій. Потім – працевлаштування. Нашим хлопцям зазвичай немає чого їсти наступного місяця після демобілізації. У них немає часу на складні психологічні проблеми. Тому ми маємо працювати з центрами зайнятості. Окрім того – надавати юридичну підтримку. Наше законодавство недосконале, і майже кожному учасникові АТО потрібен адвокат. Потім – медична допомога. І, звісно, медико- або соціопсихологічна реабілітація та адаптація. Все це має працювати в комплексі", – каже Антон Колумбет, він є співзасновником Київської спілки ветеранів АТО.

У санаторіях психологів немає

Нині у Міноборони визнають – без волонтерів психологічна реабілітація бійців АТО не можлива. Міністерство ввело посаду психолога в військово-медичних клінічних центрах, проте, на одного психолога припадає 100 ліжок. Підключаються волонтери з різноманітними програмами, допомагають психологи кризової служби та приватні фахівці. Проте рук, чи то пак мізків, все одно не вистачає – адже в антитерористичній операції взяло участь понад 100 тисяч осіб.



Заступник міністра оборони Всеволод Стеблюк пояснює, що в 2014 році офіційну психологічну реабілітацію пройшло 150 чоловік, минулого року ця цифра сягнула 2800.

"Ще 4 тисячі військовослужбовців були у санаторіях. Психологічну допомогу вони так і не отримали, бо тендери виграли заклади, що не мають спеціалістів", - пояснив Стеблюк.

Тому в Міноборони створили міжвідомчу комісію, яка має розробити єдиний стандарт медико-психологічної реабілітації в державних закладах. На сьогодні маємо лише зміни до "Закону про соціальний та правовий захист військовослужбовців", якими запроваджено обов'язкову психологічну реабілітацію для воїнів АТО. А от порядку надання такої допомоги та її концепції у держави немає.

Стресотерапія для бійців

Самі військові зізнаються, що та мізерна психологічна допомога, котру держава намагається їм надавати – це шокова терапія, а не допомога.
"Мені справді не потрібна психологічна допомога. Дружина каже, що я агресивний став, майже не посміхаюсь. Один раз я пішов до психолога – у кабінеті сидить дівча, років 25. Ну яку психологічну допомогу вона мені надасть? Вона там була? Вона бачила, те, що бачив я? Мені такої помочі не треба. Справлюся сам. З часом, сподіваюся, все мине…" - розповідає військовий із Черкаської області, Юрій.

Тим часом тисячі чоловіків повертаються. Після пережитого стресу та шоку їх тут очікує не менший стрес – адже удома їх чекають не нові робочі місця, безкоштовне житло, обіцяна земля, пільги, підвищені зарплатні. Їх чекають родичі, що не готові до змін, роботодавці, що не згодні йти на поступки, сусіди, що не розуміють, що боєць пережив.



"Пора створювати на державному рівні міжвідомчий орган, який займався б виключно цим питанням. Окрім МОЗу, до співпраці можна було б запросити ще й Міністерство освіти – воно могло б допомогти з кадрами, а Мінсоцполітики могло б допомогти з виявленням тих, хто потребує допомоги", - каже психіатр Анатолій Чуприков.

На його переконання, якщо військовим зараз не допомогти пережити війну, вона ще роками буде продовжуватися в тисячах містечках і сіл далеко від зони АТО. А доти психологічні зриви бійців АТО у суспільстві називатимуть "не бойовими втратами".

Допомога бійцям АТО — справа самих бійців АТО

Заступник командира полку "Дніпро-1" ДУК ПС, а нині громадський діяч Валентин Манько переконаний, що ніхто краще не зрозуміє проблеми воїнів АТО, ніж ті хлопці, які також були там. Саме тому Валентин зібрав довкола себе небайдужих однодумців та створив громадську організацію "Єдиний союз патріотів України".

Валентин переконаний – військовим треба обєднуватися та відстоювати свої права – не лише юридичні чи економічні, але й право на медичну допомогу, та на психологічну реабілітацію. Для цього він із побратимами створюють реабілітаційний центр для бійців АТО у столиці.

"Уже взяли приміщення, запросили лікарів. В тому числі й за-за кордону. Працюватимуть психологи, хірурги, навіть фахівці з пластичної хірургії. До кінця березня відкриємо центр у столиці. А далі вже й у регіонах. Плануємо у центрі приймати по 100 осіб на день, буде стаціонар на 50 осіб та реабілітаційні бази на 100 – 150 осіб", - каже Валентин Манько.
Створювати центр допомагають ізраїльські фахівці.

"Спеціалісти з Ізраїлю організовували такі ж центри у 12 країнах світу. Кругом фінансування на створення йде від держави. У нас же держава не дає нічого - це їх вразило", - каже колишній військовий.
 
ВладимирДата: Среда, 04.05.2016, 17:34 | Сообщение # 6
Подполковник
Группа: Администраторы
Сообщений: 120
Репутация: 0
Статус: Offline
АТО все больше напоминает тюрьму: туда возвращаются от безысходности
(источник: nr2.com.ua/blogs/Vladimir_Sheredega/ATO-vse-bolshe-napominaet-tyurmu-tuda-vozvrashchayutsya-ot-bezyshodnosti-119237.html)

Мирная жизнь отвратительнее войны Непросто осознавать происходящее в стране

– Чем больше времени проходит, тем больше наше АТО начинает напоминать место для добровольного отбывания наказания для всех маргиналов и плохо адаптированных в нашем украинском недообществе. Что-то вроде своеобразной тюрьмы, в которую можно добровольно сесть, но выйти из которой по желанию уже нельзя.

Все больше и больше моих друзей и знакомых подписывают, или собираются подписывать вечные контракты «до окончания особого периода» в ЗСУ.

Многие из них один раз уже отвоевали, отслужили в АТО по мобилизации, или в составе добровольческих батальонов. Теперь они возвращаются обратно. И возвращаются теперь уже, по большей части, совсем не из большого патриотизма. И даже не из-за какой-то тяги к войне, зависимости от эйфории, родившейся во время предыдущих командировок.

Мои друзья и знакомые возвращаются на войну в первую очередь от обездоленности, от всего того паскудства, которое происходит и наблюдается здесь в мирной жизни, на гражданке. Как заключенные, которые однажды выходят из тюрьмы, погуляют на свободе некоторое время, а затем умышленно возвращаются сидеть обратно. Ведь делать-то на этой подлой свободе особо и нечего, жить-то, оказывается, не получается. Психологическая помощь в Киеве.

Так же и участники боевых действий. Походят по миру, погуляют, посмотрят. Не понравится он им. И обратно. В темные пучины гнилых окопов. От безвыходности и безысходности. Лишь бы не видеть и не осознавать всего, что происходит в этой стране за пределами зоны огня.
 
АТО ФОРУМ, АТО САЙТ, ФОРУМ АТО УКРАИНА, САЙТ АТО УКРАИНА, » ФОРУМ АТО, ФОРУМ УЧАСТНИКОВ АТО, ПОМОЩЬ БОЙЦАМ АТО, ПОМОЩЬ В ЗОНУ АТО,ПОМОЩЬ АТО » РАЗНАЯ ИНФОРМАЦИЯ (РАЗГОВОРЫ НА ЛЮБЫЕ ТЕМЫ) » «Ветерани АТО — люди з гострим відчуттям справедливості»
Страница 1 из 11
Поиск: